1. Загальний контекст
Проєкт Цивільного кодексу України №15150 передбачає системне оновлення приватного (цивільного) права, зокрема інтеграцію сімейних відносин у структуру цивільного законодавства та переосмислення підходів до регулювання шлюбу, батьківства, походження дитини, усиновлення та особистих немайнових прав.
Водночас аналіз положень проєкту свідчить про наявність системних ризиків невідповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини. Йдеться не лише про захист прав жінок та постраждалих від насильства, але й про:
забезпечення прав дитини та принципу найкращих інтересів дитини
гарантії недискримінації та гендерної рівності
право на повагу до приватного і сімейного життя
Низка норм проєкту:
відтворює підхід формальної рівності без урахування фактичної нерівності та вразливості
не інтегрує належним чином підхід, чутливий до насильства
містить оціночні та потенційно дискримінаційні категорії
обмежує доступ окремих груп до сімейних прав
Це створює ризики порушення міжнародних зобов’язань України, зокрема за:
Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW)
Конвенцією ООН про права дитини
Конвенцією про права осіб з інвалідністю
Стамбульською конвенцією
Європейською конвенцією з прав людини та практикою ЄСПЛ
У сукупності це свідчить про необхідність доопрацювання проєкту з урахуванням комплексного правозахисного підходу, що поєднує гендерну рівність, дитиноцентричність та недискримінацію.
2. Недостатній захист прав дитини у регулюванні походження та сімейних зв’язків
Норми Глави 99 проєкту Цивільного кодексу України (статті 1522–1534) щодо походження дитини базуються переважно на формально-правових конструкціях встановлення, визнання та оспорювання батьківства і материнства, однак недостатньо інтегрують принцип найкращих інтересів дитини як визначальний критерій.
Регулювання здебільшого орієнтоване на процесуальні права дорослих учасників (батьків, потенційних батьків, спадкоємців), тоді як дитина фактично виступає об’єктом правового спору, а не самостійним суб’єктом із пріоритетним захистом її інтересів. Це підсилюється складними процедурами оспорювання та встановлення походження, які можуть створювати стан правової невизначеності для дитини.
У сукупності такий підхід зміщує баланс у бік формальної рівності дорослих сторін, без належного врахування вразливості дитини та її права на стабільність сімейних зв’язків, і потребує корекції з урахуванням Конвенції ООН про права дитини, зокрема статей 3, 7 та 8.
3. Дитиноцентричний підхід у регулюванні батьківської відповідальності: системні прогалини та ризики для реалізації прав дитини
Попри формальне декларування дитиноцентричного підходу, регулювання батьківської відповідальності у проєкті містить низку системних прогалин, які обмежують реальну пріоритизацію прав дитини. Закріплення принципу поваги до гідності дитини та заборони дій всупереч її інтересам (ст. 1547), а також принцип рівності батьків (ст. 1536) і загальне врахування найкращих інтересів дитини (ст. 1552) залишаються переважно декларативними та не забезпечуються достатньо чіткими процедурними гарантіями їх практичного застосування, що створює ризики формального, а не змістовного дотримання вимог ст. 3 Конвенції ООН про права дитини.
Суттєвим проблемним аспектом є домінування батькоцентричної моделі у регулюванні виховання, освіти та медичних рішень (ст. 1544, 1550), де ключові рішення фактично концентруються у площині домовленостей або конфлікту між батьками, тоді як автономна позиція дитини не має достатньо сильного процесуального статусу. Це обмежує ефективну реалізацію права дитини бути почутою, гарантованого ст. 12 Конвенції ООН про права дитини, та знижує рівень її участі у рішеннях, що безпосередньо її стосуються.
Додатковим ризиком є положення ст. 1538, яке передбачає можливість залишення дитини у пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров’я у разі наявності «істотних вад фізичного та/або психічного розвитку». Використання оціночного та медично-стигматизуючого формулювання створює ризик нерівномірного правозастосування та потенційної дискримінаційної інтерпретації щодо дітей з інвалідністю. За відсутності чітких критеріїв та процедурних запобіжників це може призводити до підміни індивідуальної оцінки найкращих інтересів дитини загальними припущеннями щодо якості її життя або потреб у догляді, що суперечить ст. 3 Конвенції ООН про права дитини та ст. 23 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, яка забороняє дискримінацію та гарантує право дітей з інвалідністю на сімейне виховання та підтримку.
У сукупності зазначені положення свідчать не про відсутність дитиноцентричної логіки як такої, а про її неповну імплементацію, коли принципи прав дитини не підкріплені достатньо чіткими механізмами реалізації, що створює ризик їх формального застосування без реального забезпечення пріоритету інтересів дитини.
4. Складність та тривалість процедур усиновлення
Незважаючи на закріплення пріоритету усиновлення як сімейної форми влаштування дитини (ст. 1655), норми Розділу XVII формують складну та багаторівневу процедуру, що може призводити до її затягування. Зокрема, передбачені етапи обліку дітей і кандидатів (ст. 1662–1663), обов’язкові строки очікування, а також судова процедура усиновлення (ст. 1670–1671) у сукупності створюють ризик тривалого перебування дитини поза сімейним середовищем, що суперечить принципу оперативного забезпечення її найкращих інтересів.
Додатково, вимоги щодо строків перебування дитини на обліку перед можливістю усиновлення іноземцями (ст. 1690), а також широкий перелік обмежень до кандидатів в усиновлювачі (ст. 1660) можуть звужувати практичну доступність усиновлення. Така надмірна процедурна складність ставить під сумнів ефективність реалізації права дитини на сімейне виховання у розумінні ст. 3 та ст. 20 Конвенції ООН про права дитини.
5. Системне обмеження сімейних прав за ознакою сексуальної орієнтації
Проєкт Цивільного кодексу формує комплексне обмеження сімейних прав для ЛГБТІ+ людей, одночасно виключаючи їх як із інституту шлюбу, так і з можливості реалізації права на батьківство через усиновлення. Зокрема, положення ст. 1480 та 1482 закріплюють шлюб виключно як союз «жінки і чоловіка», а ч. 2 ст. 1660 прямо забороняє усиновлення особами однієї статі, що у сукупності створює системне виключення одностатевих пар із правового поля сімейних відносин.
Такий підхід суперечить принципу рівності, закріпленому у ст. 24 Конституції України, а також міжнародним стандартам, зокрема ст. 14 у поєднанні зі ст. 8 Європейської конвенція з прав людини, які вимагають недискримінації та рівного доступу до сімейного життя. Практика Європейського суду з прав людини також підкреслює обов’язок держав забезпечувати правове визнання і захист сімейних відносин без дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, що робить запропоноване регулювання таким, що не відповідає сучасним стандартам прав людини.
6. Оціночні категорії як інструмент дискримінації
Стаття 6 проєкту Цивільного кодексу України, яка вводить “доброзвичайність” як сукупність моральних норм і суспільних уявлень про належну поведінку, у поєднанні зі статтею 317, що дозволяє враховувати “доброзвичайність” як підставу для обмеження реалізації права на індивідуальність та як виняток із заборони дискримінації, створює системний ризик правової невизначеності та суб’єктивного застосування права. Фактично це відкриває можливість оцінювати поведінку, зовнішність чи спосіб життя особи не за чіткими юридичними критеріями, а через розмиті моральні стандарти, що може призводити до непрямої дискримінації, зокрема щодо жінок та інших вразливих груп, а також до перекладання відповідальності на постраждалу особу замість захисту її прав.
Такий підхід суперечить принципу правової визначеності, закріпленому в практиці ЄСПЛ, стандартам CEDAW щодо недопущення прямих і непрямих форм дискримінації, а також вимогам Стамбульської конвенції щодо забезпечення ефективного захисту постраждалих від насильства без їх повторної віктимізації через моральні оцінки поведінки.
7. Примирення як фактор ризику для постраждалих від насильства
Стаття 1513 проєкту Цивільного кодексу України, яка передбачає можливість застосування судом заходів для примирення подружжя та встановлення строків для такого примирення, створює ризики у справах, що можуть стосуватися домашнього насильства, насильства за ознакою статті, оскільки фактично закріплює примирення як стандартний етап судового процесу, а виняток із нього залежить від доведення факту насильства в межах кримінального або адміністративного провадження.
Така конструкція є проблемною з огляду на статтю 48 Стамбульської конвенції, яка прямо зобов’язує держави забороняти обов’язкові або примусові альтернативні процедури вирішення спорів, включно з примиренням, у справах, що стосуються всіх форм насильства щодо жінок, з огляду на нерівність сторін та ризик повторної віктимізації. У поєднанні з практичними труднощами доведення фактів домашнього насильства це створює ситуацію, коли постраждалі особи можуть бути фактично втягнуті в процедури примирення навіть за наявності ознак насильства, що суперечить міжнародному стандарту забезпечення безумовного пріоритету безпеки та захисту постраждалих над будь-якими формами “відновлення відносин”
8. Ризики втручання у право на ім’я та приватну ідентичність
Стаття 1516 проєкту Цивільного кодексу України, яка регулює право на вибір прізвища після розірвання шлюбу, у поєднанні з положенням про можливість “вимагати відновлення дошлюбного прізвища” у разі оцінки поведінки одного з подружжя як “негідної”, створює ризик втручання у право особи на ім’я та елементи її приватної ідентичності. Хоча базова норма передбачає добровільність вибору прізвища, додатковий механізм, що ґрунтується на оціночних категоріях (“аморальний вчинок”, “зрада” тощо), може фактично перетворювати питання імені на інструмент післяшлюбного тиску та моральної оцінки поведінки.
Такий підхід викликає сумніви щодо відповідності стандартам статті 8 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на повагу до приватного життя, включно з ідентичністю особи, та вимагає, щоб будь-яке втручання було чітким, передбачуваним і пропорційним.
9. Ризики процесуального затягування розірвання шлюбу та доступу до захисту в ситуаціях вразливості
Норми Глави 98 проєкту Цивільного кодексу України щодо розірвання шлюбу (зокрема статті 1511–1513) передбачають обов’язкові процедурні строки, нотаріальне оформлення домовленостей між подружжям та можливість судового встановлення строку для примирення до шести місяців, що фактично може призводити до затягування процесу припинення шлюбу. У поєднанні з відсутністю окремих гарантій пріоритетного розгляду справ у ситуаціях вразливості, такі механізми можуть створювати бар’єри для оперативного розірвання шлюбу, зокрема у випадках, коли жінка перебуває у стані вагітності або в ситуації залежності від партнера. Це підвищує ризик утримання особи у небажаних або небезпечних сімейних відносинах та обмежує її фактичну можливість вільно припинити шлюбні відносини.
Такий підхід потребує оцінки на відповідність стандартам Стамбульської конвенції щодо забезпечення реального доступу до захисту та безпеки постраждалих осіб, а також принципу реального права людини самостійно ухвалювати рішення щодо свого тіла, безпеки та особистого життя, без надмірних процедурних або фактичних обмежень.
10. Право на утримання (аліменти) між подружжям та “поведінкові» критерії
Статті 1639–1642 проєкту Цивільного кодексу України, які визначають умови виникнення, обмеження та припинення права на утримання між подружжям, запроваджують модель, у якій доступ до економічної підтримки частково залежить від оціночних та поведінкових критеріїв, зокрема “свідомого створення стану потреби в матеріальній підтримці”. У контексті сімейних відносин, що можуть бути позначені домашнім насильством або економічним контролем, такі формулювання створюють ризик непрямого впливу на постраждалих осіб, оскільки вихід із насильницьких відносин часто супроводжується тимчасовою фінансовою вразливістю та обмеженим доступом до ресурсів. За таких умов існує ризик, що фактичні наслідки насильства можуть бути інтерпретовані як підстава для обмеження права на утримання, що посилює економічну залежність і ускладнює процес відновлення постраждалих.
Такий підхід може призводити до непрямої дискримінації, оскільки формально нейтральні критерії по-різному впливають на жінок як групу, яка частіше перебуває у ситуації економічної вразливості після насильства, та потребує оцінки на відповідність стандартам CEDAW щодо забезпечення фактичної рівності та недопущення дискримінаційних наслідків у сімейно-правових відносинах.
11. Правові наслідки заручин
Стаття 1488 проєкту Цивільного кодексу України, яка регулює правові наслідки заручин, передбачає можливість відшкодування витрат, компенсації моральної шкоди та розірвання договору дарування у разі відмови однієї зі сторін від укладення шлюбу, а також встановлює винятки із відшкодування у випадках, коли відмова пов’язана з “протиправною або аморальною поведінкою” чи прихованням певних обставин. Таке правове регулювання фактично створює фінансовий та моральний тиск на осіб, які приймають рішення про відмову від шлюбу, що може обмежувати свободу особи у виборі сімейного життя та утримувати її у небажаних або небезпечних відносинах. Особливо уразливими в цьому контексті можуть бути жінки, які перебувають у ситуаціях залежності або насильства, оскільки ризик фінансових наслідків і оцінки їхньої поведінки як “аморальної” може виступати стримуючим фактором для виходу зі стосунків.
Такий підхід викликає сумніви щодо відповідності принципу свободи шлюбу, закріпленому в міжнародних стандартах прав людини та практиці Європейського суду з прав людини, який вимагає забезпечення добровільності та відсутності будь-якого примусу у рішеннях щодо укладення або припинення шлюбу.
12. Відсутність належного врахування насильства у цивільно-правовому регулюванні
Проєкт Цивільного кодексу України в цілому не містить системної інтеграції підходу, орієнтованого на запобігання та врахування насильства у сімейних та приватних правовідносинах, зокрема відсутні спеціальні положення щодо домашнього насильства, економічної залежності або психологічного тиску як факторів, що впливають на реалізацію цивільних прав. Така “нейтральність” цивільно-правового регулювання фактично ігнорує реальні життєві обставини, в яких перебувають постраждалі особи, і передбачає однакове застосування норм без урахування структурної нерівності у відносинах. У результаті це може призводити до формального, але неефективного доступу до правових механізмів захисту, оскільки відсутні запобіжники, які б враховували ризики повторної віктимізації або залежності від кривдника.
Такий підхід суперечить стандартам Стамбульської конвенції, зокрема статтям 18 та 30, які вимагають забезпечення комплексного, ефективного захисту постраждалих від насильства, а також належних механізмів компенсації та відновлення, що враховують реальні умови їхньої вразливості.
13. Концепція формальної рівності як базовий підхід проєкту
У проєкті Цивільного кодексу України простежується системний підхід формальної рівності, коли права учасників сімейних правовідносин декларуються як однакові для всіх без належного врахування фактичної асиметрії у відносинах, зокрема у випадках домашнього насильства, конфлікту або залежності однієї зі сторін. Це проявляється, зокрема, у статті 1545 щодо права батьків і дитини на безперешкодне спілкування, де обмеження такого права можливе переважно за наявності формального судового рішення або визначених законом підстав, а також у статті 1553, яка встановлює обов’язковість заходів примирення батьків через медіацію або соціальні служби, виходячи з презумпції рівності та співпраці сторін навіть у потенційно небезпечних або конфліктних ситуаціях. У сукупності ці норми формують модель, за якої юридична рівність не супроводжується належними гарантіями фактичної рівності та безпеки, а можливість обмеження контактів або уникнення процедур примирення фактично залежить від попереднього формального встановлення насильства, що на практиці є ускладненим.
Такий підхід не повною мірою відповідає міжнародним стандартам, зокрема Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), яка у статтях 2, 5 і 16 передбачає обов’язок держав забезпечувати не лише формальну рівність прав, а й їх ефективну реалізацію на практиці, а також Стамбульській конвенції Ради Європи, зокрема статтям 31 та 48, які закріплюють пріоритет безпеки постраждалих осіб і заборону обов’язкових процедур примирення у справах, пов’язаних із насильством.
Загальний висновок
Проєкт Цивільного кодексу України №15150 у його поточній редакції не забезпечує належного балансу між формальною рівністю та фактичною реалізацією прав людини у сфері сімейних та приватних правовідносин.
Попри масштабність і системність запропонованих змін, у проєкті простежується домінування формально-нейтрального підходу, який:
не враховує вразливість постраждалих від насильства
недостатньо забезпечує пріоритет найкращих інтересів дитини
не гарантує реальної гендерної рівності
допускає правову невизначеність через оціночні категорії
створює ризики дискримінації, зокрема за ознакою статі, інвалідності чи сексуальної орієнтації
Окремі положення можуть призводити до:
повторної віктимізації постраждалих осіб
обмеження доступу до ефективного правового захисту
затягування процедур, що прямо впливають на права дитини
виключення окремих груп із повноцінного сімейного правового поля
У сукупності це свідчить про необхідність суттєвого доопрацювання проєкту з урахуванням міжнародних стандартів прав людини та переходу від формальної до змістовної (фактичної) рівності.
Рекомендації
Перехід від формальної до фактичної рівності. Переглянути концепцію регулювання сімейних правовідносин із урахуванням структурної нерівності, зокрема у контексті гендеру, насильства та економічної залежності.
Інтеграція дитиноцентричного підходу. Забезпечити реальну, а не декларативну імплементацію принципу найкращих інтересів дитини, включаючи:
- процесуальні гарантії участі дитини
- пріоритет стабільності сімейного середовища
- скорочення тривалості процедур, що впливають на дитинуВпровадження підходу, чутливого до насильства. Інтегрувати у норми цивільного права механізми врахування домашнього насильства, економічної залежності та психологічного тиску без обов’язкового попереднього доведення у адміністративному та/або кримінальному провадженні.
Пріоритет безпеки над примиренням. Виключити або обмежити застосування примирення як стандартної процедури у справах, що можуть стосуватися насильства, закріпивши пріоритет безпеки постраждалих осіб.
Забезпечення недискримінації та рівного доступу до сімейних прав. Переглянути положення, що обмежують доступ до шлюбу, батьківства та усиновлення, з метою забезпечення рівного правового визнання сімейних відносин без дискримінації.
Усунення оціночних та морально-розмитих категорій. Мінімізувати або чітко визначити поняття на кшталт “доброзвичайність”, “негідна поведінка” тощо для запобігання довільному застосуванню та дискримінації.
Гарантії економічної безпеки постраждалих осіб. Забезпечити, щоб право на утримання не залежало від оціночних поведінкових критеріїв, які можуть непропорційно впливати на осіб, що виходять із ситуацій насильства.
Удосконалення процедур, що стосуються дітей. Спростити та прискорити процедури усиновлення і встановлення походження дитини з урахуванням принципу оперативності та стабільності для дитини.
Врахування прав осіб з інвалідністю. Уникати формулювань, що можуть призводити до стигматизації або дискримінації дітей з інвалідністю, та забезпечити відповідність Конвенції про права осіб з інвалідністю.
Інклюзивне доопрацювання проєкту. Забезпечити участь правозахисних організацій, гендерних експертів, фахівців із прав дитини та протидії насильству у процесі підготовки проєкту до другого читання.
Статтю підготувала Яна Медведєва, координаторка сектору юридичної допомоги бенефіціарам ГО «Дівчата», адвокатка, правозахисниця.
