На початку повномасштабного вторгнення сім’я Аліни (ім’я змінене з міркувань безпеки) була змушена виїхати до Німеччини. Батько дівчини, військовий за фахом, залишився в Україні, щоб захищати країну. Мати, молодша сестра та Аліна прожили за кордоном майже рік.
Адаптація до життя в іншій державі стала для дівчини надзвичайно складною. Мовний бар’єр, різка зміна середовища, невизначеність і постійна тривога за батька створювали високий рівень емоційної напруги.
У школі Аліна зіткнулася з тим, що особливо болісно переживається в підлітковому віці, — неприйняттям. Декілька однокласників дозволяли собі образливі жарти та глузування через її акцент і походження. Булінг став постійним фоном її повсякденного життя. Дівчина поступово втрачала інтерес до навчання, замикалася в собі, відчувала самотність і безсилля. Періоди емоційного виснаження та пригніченого стану накочували хвилями — раптово й без попередження.
Додатковим емоційним потрясінням для Аліни стало розлучення батьків. Здавалося, що світ руйнується не зовні, а всередині неї.
Після повернення до України Аліна зіткнулася з новим етапом дезадаптації: труднощами в навчанні, конфліктами з близькими, відсутністю внутрішньої опори та впевненості. Очікуваного полегшення не настало — її стан погіршився. Дівчина відчувала себе чужою навіть удома.
Відчуття ізольованості, непотрібності та страх перед майбутнім супроводжували Аліну щодня. З’явилися проблеми з концентрацією уваги, знизилася успішність у школі, загострилися стосунки з рідними.
Мати Аліни звернулася до ГО “Дівчата” по психологічну підтримку. У межах діяльності організації дівчина почала відвідувати індивідуальні консультації з психологинею. Це стало її одним з перших кроків до себе — до усвідомлення того, що з труднощами не обов’язково справлятися наодинці.
Під час зустрічей Аліна вчилася говорити про свої почуття, називати емоції та визнавати біль, який тривалий час залишався непроговореним. Їй надали скерування до дитячого лікаря-психіатра, що дозволило підібрати комплексну підтримку та стабілізувати стан. Поступово почала з’являтися мотивація, відновлювалися внутрішні ресурси.
Крок за кроком дівчина поверталася до життя. Зміни були майже непомітними зовні, але відчутними всередині: з’явилося бажання навчатися, інтерес до людей, відновилося відчуття контролю над власним життям.
Важливим результатом цього шляху стало усвідомлене професійне самовизначення. Після завершення школи Аліна обрала фах психологині та вступила на психологічний факультет. Її особистий досвід подолання труднощів і отриманої підтримки став джерелом мотивації допомагати іншим.
Сьогодні Аліна навчається на психологічному факультеті. І коли її запитують про переломний момент у житті, вона відповідає: “Я зрозуміла, що мені є заради чого жити, і що звертатися по допомогу — це не слабкість”.
Ця історія — про внутрішню силу. Про віру в людину навіть тоді, коли вона сама в себе не вірить. І про те, як своєчасна психологічна підтримка може змінити траєкторію життя.
Допомога надається в межах проєкту “Забезпечення підтримки вразливих ВПО, тих, хто повертається, а також жінок, дітей і родин у приймаючих громадах півночі, сходу та півдня України (Пріоритет 2)”, який реалізується ГО "Дівчата" за підтримки Гуманітарного фонду для України у Чернігівській, Сумській, Харківській, Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях.
Фото: Freepik
