Можна жити звичним життям, будувати плани, мріяти. Але потім один ранок змінює все. Для мільйонів українців таким став ранок 24 лютого 2022 року. Для родини Дар’ї це був момент, коли спокійний світ зруйнувався від вибухів, а невідомість накрила життя, мов темна хмара.
Того ранку чоловік Дар’ї без вагань відвіз її та сина Тимура до бабусі в село, сподіваючись, що там буде безпечніше. Сам він одразу повернувся до Мелітополя й пішов до військкомату. Уже перебуваючи на фронті, чоловік сказав Дар’ї: “По-іншому я б не зміг”. Його рішення було тверде й однозначне.
У селі часто зникали світло й зв’язок, а тривога лише зростала. Спочатку маленький Тимур приймав пояснення, що тато пішов захищати їх від ворогів, але згодом почав плакати та нервувати. Дар’я відчула, що не може залишатися там далі, і, попри страх і невідомість, вирішила повернутися до окупованого Мелітополя.
Життя в окупації було важким і небезпечним. Російські військові заполонили вулиці, а кожен вихід із дому приносив напругу. Постійно доводилося бути обережними. Проблеми з продуктами, відсутність електроенергії та зв’язку — це була лише частина страшної реальності, у якій опинилася сім’я. Дар’я постійно боялася, що окупанти можуть прийти до неї, адже її чоловік добровольцем захищає Україну, і це могло стати причиною для переслідувань.
Через чотири місяці такого життя Дар’я зрозуміла, що має рятувати себе та сина. У липні вона вирішила їхати до Запоріжжя. Шлях був надзвичайно небезпечним — російські блокпости, допити, страх за життя. “Лише коли ми опинилися на підконтрольній Україні території, я змогла трохи видихнути. Але навіть тоді важко було повірити, що ми в безпеці”, — згадує Дар’я.
Запоріжжя стало новим випробуванням: постійні обстріли та бомбардування змусили жінку знову збирати речі. Панічні атаки, сльози, постійний страх — усе це переслідувало її. Тимур, колись веселий і відкритий, став замкнутим і нервовим. Дар’я зрозуміла, що їм потрібно їхати далі.
Наступним прихистком для родини стала Полтава — місто, де в них не було ні друзів, ні родини. Дар’я орендувала квартиру за власні кошти і намагалася створити для сина хоча б подобу нормального життя. Іноді у відпустку приїздив чоловік. Їхні короткі зустрічі давали сили триматися.
Та доля завдала ще одного болючого удару. Дар’я завагітніла, і на сьомому місяці дізналася, що її чоловік загинув. Офіційно він досі вважається зниклим безвісти. “Я живу в стані невизначеної втрати. Невже це моє життя? Як так сталося, що все перетворилося на нескінченний кошмар? Іноді здається, ніби це було не зі мною, ніби це — якийсь страшний сон”, — говорить Дар’я.
Сьогодні вона — мама двох синів: Тимура та Рената. Після всього пережитого Тимур став замкнутим, перестав довіряти людям. Дар’я розуміла, що йому потрібна допомога, і знайшла її в ГО “Дівчата”.
Клуб “Дівчата. Діти” став місцем, де сім’я отримала підтримку. Тимур почав займатися з психологом і поступово відкриватися, навчився говорити про свої почуття. Дар’я бачить, як змінюється її син: тепер він часто сам заспокоює маму, коли бачить її сльози.
Після роботи з психологом Тимур зацікавився творчістю. Він із задоволенням відвідує майстер-класи та створює яскраві вироби, у які вкладає частинку себе. Свої роботи дарує мамі й братику — з теплом, турботою та любов’ю.
“Коли згадую все, що нам довелося пережити, іноді здається, що це неможливо. Але життя триває. І поруч є люди, які допомагають вистояти”, — каже Дар’я.
Ця історія — про втрати, біль і силу. Про те, як важливо не втрачати надію навіть у найтемніші часи. Життя Дар’ї вже ніколи не буде таким, як раніше, але вона вірить, що попереду буде світло. Бо поруч є ті, хто готовий підтримати, підставити плече й повернути віру в майбутнє.
Допомога надається в межах проєкту “Підтримка дітей та підлітків, постраждалих від війни в Україні», який реалізується за підтримки Kindernothilfe“.
