Анастасія — кейс-менеджерка у ГО «Дівчата». Вона працює у Сумах з жінками і дівчатами, що постраждали від гендерно зумовленого насильства (ГЗН) та військових дій. Сьогодні ми ділимося історією Анастасії, адже її впевненість, відданість своїй справі та бажання допомагати, попри складні реалії життя навколо, надихають.
Анастасія народилася у місті Лебедин і все життя провела на Сумщині. За спеціальністю вона інженерка-землевпорядниця і раніше працювала лише за професією: на держслужбі, з картографією або іншими проєктами. Але протягом останніх років кардинально змінила сферу діяльності. Коли в Сумській області почали активно працювати громадські та міжнародні організації, вона вирішила спробувати себе у дитячому кейс-менеджменті, адже мала досвід співпраці з комісією служби у справах дітей. Пройшла відповідні тренінги, зокрема з протидії ГЗН, дитячої та дорослої першої психологічної допомоги, захисту прав дітей — і розпочала працювати кейс-менеджеркою.
Так кардинально змінити сферу діяльності Анастасію підштовхнуло пережите на минулому місці роботи психологічне насильство. Вона розповіла, що, будучи молодою спеціалісткою, зіштовхнулася з упередженим ставленням. У жінки двоє маленьких дітей, і молодший син часто хворів, а у 3-річному віці зламав ногу, тож їй довелося продовжити декретну відпустку за станом здоров’я. Навіть після її закінчення жінці доводилося брати лікарняні ледь не щомісяця, адже дозволити собі няню для сина вона не могла.
«Через це ставлення на роботі до мене погіршилося, було зневажливим, наче я постійно відпочиваю, коли беру лікарняні. Усю роботу, якою не хотіли займатися інші колеги, віддавали мені, як покарання. Коли нас як установу забезпечили новою технікою, то я почула від керівника: “Побачимо, як Анастасія виправиться, і чи заслужить новий комп’ютер”».
Наразі кейс-менеджерка працює з іншою категорією — постраждалими жінками. Вона ділиться: «З жінками я хочу працювати, бо я й сама потрапила в таку неприємну ситуацію на робочому місці. І мені хочеться допомогти жінкам, показати, що вони не одні, що для них є допомога. Загалом, я бачу, що часто жінки навіть не уявляють, які є організації, що вони можуть для них зробити, наприклад, якщо є ГЗН. Що є безкоштовна і конфіденційна допомога в таких ситуаціях. Коли я допомагаю жінці, то почуваюся супергеройкою. Навіть якщо просто інформую її про доступні послуги, перенаправляю чи скеровую до інших організацій».
Про досвід переживання повномасштабного вторгнення
Анастасія мешкає у селі Верхня Сироватка, що поблизу Сум. 24 лютого для неї почалося з телефонного дзвінка о 4 ранку. Так вона дізналася про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Жінка одразу зібрала найнеобхідніші речі та виїхала у інший населений пункт, де проживали її батьки — за 60 кілометрів від дому. «Через моє село йшла колона танків. На щастя, я цього не бачила, бо встигла виїхати до цього. Але над нами літали російські літаки, ми чули вибухи і як йдуть бої», — згадує Анастасія.
Жінка ділиться, що в населений пункт, куди вона евакуювалася, приїхало багато жінок з дітьми. Переживання спільного досвіду об’єднало чужих до цього людей: швидко створили спільний чат і ділилися одна з одною всім, що мали — кому ліків не вистачало, кому засобів гігієни.
Уже в квітні 2022 року Анастасія з дітьми змогли повернутися додому, однак і зараз безпекова ситуація на Сумщині є складною. Бойові дії тривають зовсім близько, постійно відбуваються прильоти.
«Всі ми відчуваємо психоемоційне виснаження. Я мама, я так само переживаю, мене так само накриває. Кожного вечора збираю сумки і думаю кудись виїжджати. А вранці прокидаюся і розумію: ми пережили ніч. Тож підняла голову, поцілувала дітей і пішла на роботу. Я тут живу, тут народилася я і мої діти. Цей мій дім, і мені хочеться залишатися в ньому і робити свою роботу саме тут. Хоча переживання просто не передам».
Жінка ділиться, що саме робота допомагає їй триматися та відволікає від хвилювань. Анастасія помітила, що навіть після відпустки відчувала полегшення саме коли почала знову працювати, адже постійна зайнятість допомагає психологічно легше сприймати реалії і, допомагаючи іншим людям, вона допомагає собі.
Як це — працювати кейс-менеджеркою?
Ми попросили Анастасію описати її звичний робочий день як кейс-менеджерки у проєкті «Підвищення рівня безпеки, захисту та психічного здоров’я жінок і дівчат, а також просування їхніх прав людини», що реалізується за технічної підтримки ООН Жінки та за фінансування урядів Швеції та Латвії.
«Коли приходить до нас бенефіціарка, то спочатку ми розмовляємо з нею, оцінюємо, з якою проблемою звернулася жінка. Дуже часто ми надаємо першу психологічну допомогу, бо жінки розповідають про складні ситуації, в яких опинилися, і для них важко переживати ще раз ці моменти. Інколи жінки не плачуть, а просто мовчать. Треба підлаштуватися саме під конкретну бенефіціарку, заспокоїти, привести до нормального стану.
І це все відбувається також за моєї участі. Потім, уже оцінивши ситуацію, в якій жінка опинилася, ми складаємо індивідуальний план дій, план скерування за індивідуальними потребами. І працюємо.
Я надаю допомогу як кейс-менеджерка, ми працюємо разом з юристкою та психологинею. Ми така маленька команда. Можу скерувати бенефіціарку до центру підтримки потерпілих внаслідок воєнних дій Сумської міської прокуратури. А також скеровую до партнерських організацій, наприклад, якщо необхідна допомога при мінно-вибухових травмах. У межах проєкту видаємо грошову допомогу, продуктові набори».
Жінка розповідає, що її мотивує кожен етап запланованих дій. Наприклад, якщо хоч один пункт плану виконаний за мінімальний термін і це пішло на користь бенефіціарці, то її це запалює продовжувати роботу. Коли ж ми запитали про те, яку нещодавню маленьку професійну перемогу кейс-менеджерка може пригадати, Анастасія зізналася, що такою перемогою для неї є кожен успіх. Наприклад, нещодавно до неї звернулася жінка, яка зазнала мінно-вибухових травм. Вона не знала, що може отримати офіційний статус постраждалої від війни, а завдяки підтримці Анастасії отримала. Те ж саме стосується жінок, які постраждали від ГЗН. Вони звертаються по допомогу — і знаходять її.
Однак бувають звернення, в яких і Анастасія, і команда, і партнерські організації безсилі. Жінка пригадує нещодавній кейс: звернулася жінка, яка встигла евакуюватися, а її сестра ні. У їхній дім стався приліт — і сестра загинула. Уже понад два місяці її тіло не можуть забрати з тієї території, бо там тривають активні бойові дії. Тож вона звернулася з проханням допомогти забрати тіло сестри, щоб змогти її поховати. Та, на жаль, ні поліція, ні будь-хто інший допомогти не може. Кейс-менеджерка ділиться, що розуміє важливість поховання сестри для цієї бенефіціарки, а допомогти ніяк не може, не може нікуди її скерувати, бо наразі всі служби безсилі.
За словами Анастасії, основними бар’єрами у зверненні по допомогу є незнання про наявні можливості, тому вона вважає інформування дуже важливим у роботі проєкту. Також часто складнощі виникають через проблеми з документами: «Наприклад, жінки, у яких повністю зруйноване житло залишилося на територіях, де ведуться активні бойові дії. Документів немає, органи місцевого самоврядування також не можуть видати довідку, бо вони там не функціонують. Люди не можуть подати на сертифікат щодо втрати житла і на придбання житла за програмою Є-відновлення. Треба зробити повністю акт обстеження зруйнованого майна, а туди ж ніхто не виїде і не встановить це. І постраждалі люди просто не знають, що їм робити.
Або ще була показова ситуація. Бенефіціарка, яка внаслідок поранення отримала ампутацію руки, не змогла отримати грошову допомогу, бо її громада не внесена до зони бойових або можливих бойових дій. Хоча в цій громаді небезпечно, є прильоти. І на це ніяк не можна вплинути, бо перелік громад затверджує держава. Ми можемо лише спробувати перенаправити її для отримання допомоги у інших організацій. Зараз я активно шукаю, хто їй може допомогти, окрім нас».
Після емоційно-важких днів Анастасії допомагає спілкування з особистим психологом, час на відпочинок та сім’я: «Без психологічної допомоги я б точно не вивезла все це. А інколи треба банально поспати. От нещодавно було, що я приїхала з роботи і відчула потребу 15 хвилин подрімати. Тож я даю собі цей час. Щоранку мене мотивує вставати в першу чергу сім'я і улюблена робота. Бо насправді я щаслива, що маю сім'ю, маю роботу і приходжу з неї додому в гарному настрої. Стимулює мене все, чим я займаюся. Мене це надихає, воно мені подобається. Після цього хочеться жити. Підлітаєш від перемог своїх бенефіціарок, приземляєшся, коли щось не виходить. Але ці приземлення лише роблять тебе сильнішою. Тут не вийшло — крокуєш далі, десь двері обов’язково відчиняться. Як для бенефіціарок, так і для мене. А ще нові знання, новий досвід — все мотивує».
Попри складні обставини життя та роботу з темою насильства, Анастасія не втрачає почуття гумору: «Коли думаю про свою діяльність, мені на думку спадає мелодія з мультфільму “Чіп і Дейл поспішають на допомогу”».
Відчуття гордості за свою роботу та стійкість української гуманітарної спільноти
«Я кожну історію згадую з гордістю і теплом, але можу поділитися останньою, яка мене приємно вразила. Сьогодні бенефіціарка принесла чеки, щоб відзвітувати за отриману допомогу. Я запитала, чи не проти вона поділитися своєю історією. І вона дуже зраділа цьому, навіть не повірила, що про її кейс хочуть написати. Аж настільки зраділа, що запропонувала самостійно написати розповідь про себе. І ця жінка поділилася, що раніше навіть не знала про нашу діяльність, але випадково побачила банер на вулиці, зайшла розпитати, хто ми і що робимо. Виявилося, що вона має мінно-вибухову травму і якраз підпадає під критерії нашого проєкту, тож я відразу зареєструвала її, скерувала до юриста і психолога з її запитами. І от сьогодні ми пишемо історію успіху!»
Жінка поділилася, що робота у проєкті навчила її більше приймати вибір інших людей. Адже кожен кейс унікальний, і кожна бенефіціарка сама приймає рішення та робить вибір. Тож, спостерігаючи за цим, фахівчиня помітила, що й в особистому житті почала з більшим прийняттям ставитися до вибору інших людей. Пригадуючи свій професійний досвід, вона з гордістю каже: «Моя “попередня версія” може пишатися тим, що сьогодні я знайшла себе».
Анастасія дуже тепло і з гордістю відгукується про кожну бенефіціарку. Усі їхні історії для неї особливі, хоч вона працювала уже з великою кількістю кейсів. Зауважує, що зі зростанням небезпеки на Сумщині збільшується й кількість звернень, і наголошує для усіх, хто потребує допомоги, але не наважується звернутися: «Не потрібно боятися запитань. Адже на кожне запитання є відповідь. Люди можуть сумніватися, чи доречні їхні запитання, або що їхні проблеми нікому не потрібні. Але я б хотіла сказати, що проблем, які неможливо вирішити, дуже мало. Тому не треба соромитися ставити запитання. Можливо, рішення вашої проблеми є вже тут і зараз. Головне бути рішучими і не залишатися на самоті зі своєю ситуацією».
Жінка ділиться, що хотіла б передати послання про Україну усьому світові: «Я хотіла б, аби люди знали: потрібно ще більше допомоги для найвразливіших категорій населення. Бо її інколи не вистачає. Що, попри ті обставини, які зараз у нас є, під обстрілами, ми сильні, ми незламні, і ми все одно допомагаємо людям, які цього потребують».
Фото: Денис Кривопишин
Публікація підготовлена в межах проєкту «Підвищення рівня безпеки, захищеності та психічного здоров'я жінок і дівчат, а також просування їхніх прав людини», що реалізується ГО «Дівчата» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування урядів Швеції та Латвії.
Висловлені у тексті думки та судження є особистою думкою героїні і не обов’язково відображають погляди ООН Жінки, організацій та донорів, які підтримують проєкт.
