Альона Коростельова — кейс-менеджерка у проєкті «Посилення доступу та надання послуг для підтримки СРЗ та протидії ГЗН серед жінок і дівчат, які постраждали від конфлікту на Сході та Півдні України». У команді ГО «Дівчата» вона уже майже 2 роки і за цей час встигла спробувати себе на різних посадах: соціальної працівниці, реєстраторки і навіть лекторки з мінної безпеки. Наразі саме в кейс-менеджменті Альона почувається по-справжньому на своєму місці. Ми розпитали про її щоденну роботу, виклики, найуспішніші кейси та особистий досвід.
Обізнаність — перший крок
«Моя робота починається з початком кожного кейсу. Я виїжджаю в ту громаду чи місто, звідки надійшов запит, спілкуюся з учасником/-цею програми та визначаю їхні потреби і необхідну допомогу. Завжди наголошую, що все конфіденційно — усе сказане буде доступне лише мені та супервізору.
Далі я дію залежно від запитів: якщо необхідні послуги не надає ГО “Дівчата”, то роблю скерування або перенаправлення до інших організацій.
Я регулярно роблю моніторинг кожного кейсу: якщо ризик не дуже високий, то телефоную до людини кожні 10 днів, якщо середній або вищий — то кожні 3-5 днів. Перш за все уточнюю, чи в безпеці людина, чи вдалося отримати послуги, чи потрібна ще якась підтримка. Так відбувається робота з кожним/-ою. Зазвичай кейс триває 3 місяці, у тяжких випадках — пів року».
Альона ділиться, що найнеобхіднішим для учасників/-ниць є інформування, адже багато людей необізнані не лише про актуальні можливості отримати допомогу, а й про ознаки ГЗН і власні права. Саме це є головним бар’єром в отриманні допомоги:
«Часто громада звертається із запитом про допомогу конкретній людині чи сім’ї. Громада знає, що цій людині щось потрібно, і знає, що ми працюємо в цьому регіоні і можемо допомогти. Людина сама не знає, що знаходиться в складних життєвих обставинах (СЖО), або що зіткнулася з ГЗН.
Наше завдання, як мобільних бригад, фахівчинь безпечних просторів, кейс-менеджерок, — розказати людям, що таке ставлення є неприйнятним. Що є фізичне, психологічне, економічне, сексуальне насильство. Розповісти про ознаки кожного виду, аби люди розуміли, що з ними відбувається, не мовчали, зверталися по підтримку».
Альона зауважує, що інколи самої лише обізнаності недостатньо. Багато людей все ще переконані, що про насильство не можна розповідати, не варто «виносити це з дому», що це приватна справа кожної родини. Особливо гостро ця проблема проявляється у маленьких населених пунктах.
«І навіть якщо люди бачать, що там щось не те, все одно кожен сидить по своїх домівках. Ми розказуємо, що так неправильно, що треба викликати поліцію, реагувати. Якщо насильство відбувається у вашій сім’ї — звертатися по допомогу, збирати речі і виїжджати, або щоб кривдник виїжджав. Кожна людина має право прожити своє правильне та екологічне життя. І ніхто не може це відібрати в людини — її мрії, її спокій».
Працювати з темою ГЗН щодня — нелегко, адже кожна історія нагадує, наскільки глобальною проблемою все ще залишається насильство для українського суспільства. Тож ми поцікавилися в кейс-менеджерки, де вона знаходить ресурс продовжувати роботу та як піклується про свій психологічний стан після важких днів:
«Як нас навчали на тренінгу з кейс-менеджменту, на роботі ми “одягаємо костюм”. Ось в цьому костюмі я й працюю щодня. Попри особисті хвилювання, на роботі я ввічлива, я та людина, до якої хочеться звернутися, проконсультуватися. Я не маю права бути занадто емоційною з людьми, які до нас звертаються, підвищувати голос або погано висловлюватися про них. Я вважаю: якщо не можеш впоратися зі своїми емоціями, то треба йти з професії.
Як дбаю про себе? Я така людина, що мені весь час потрібно щось нове. Лише за останній час я сходила в басейн, поїхала на озеро, каталася на квадроциклі. У мене дитина навчається на художника, то ми разом малювали картини, вишивали. Я обожнюю квіти, займаюся городом. Мені завжди потрібно чимось займатися.
А ще постійно навчаюся. Зараз відвідую курси водіння. Потім, думаю, почну вивчати англійську. Мені допомагає — не сидіти на місці. Як казав філософ: чим більше я знаю, тим більше розумію, що нічого не знаю. От моя ціль в житті, напевно, охопити якомога більше цих знань».
Кейси, якими хочеться пишатися
Робота кожної кейс-менеджерки охоплює десятки людей. Кожен кейс має свої складнощі і по-своєму особливий, однак завжди є історії, які найсильніше вражають, найбільше запам’ятовуються. Тож ми попросили Альону поділитися такими:
«У мене нещодавно в роботі чоловік був — у нього така тяжка ситуація: дуже хвора донька, дружина загинула, і він зараз онуку виховує. Пам’ятаю, як на початку йому важко було все робити, навіть з підписом документів були складнощі.
А нещодавно розповідає мені: “Я переїхав. Ми проживали з початку війни в одній кімнаті, а зараз я зняв трикімнатну квартиру. І ще й недорого, як для нашого часу”. Він такий щасливий. Тепер просить порадити щось йому по господарству, а часом йому просто потрібна підтримка в дрібницях. І йому це так приємно, що я підтримую в усіх його починаннях».
Робота кейс-менеджерки так тісно переплелася з життям жінки, що вона готова надавати допомогу не лише як фахівчиня, а й у своєму особистому житті. Альона поділилася з нами такою історією своєї підопічної. У жінки вже є 6 дітей, під час народження сьомої були важкі пологи, розпочалися ускладнення, і вона потребувала переливання крові. Однак знайомих чи близьких в місті у неї не було, тож Альона вирішила допомогти і здала власну кров, її мама також підтримала ініціативу. Завдяки їхній донації жінка змогла відновитися і покинула лікарню здоровою. Історії на кшталт цієї показують, що працівники/-ці гуманітарної сфери свідомо обирають пов’язати свою діяльність з допомогою людям, що для них це не просто робота, а невід’ємна частина життя і справжня місія, яку вони готові реалізовувати щодня:
«Напевно, з таким народжуються — з цією людяністю, бажанням допомагати. Принаймні за собою помічаю це все життя. Мені хочеться допомогти людям, яких я бачу навколо, навіть якщо це просто хтось посеред вулиці, хто потребує допомоги. Всім людям, яким потрібна підтримка, я завжди готова її надати та допомогти, де б я не була: чи на роботі, чи у відпустці, чи вдома просто».
Про життя та роботу у часи повномасштабної війни
У контексті гуманітарної роботи в Україні важливо пам’ятати, що кожен/-на фахівець/-чиня має власний непростий досвід. Адже ми всі живемо в реаліях повномасштабної війни, яка щодня впливає на наш стан. Кожну людину до гуманітарної сфери приводить власний особливий шлях.
Альона народилася і нині мешкає в Кам’янському, працює з громадами Дніпропетровщини. Жінка завжди відчувала покликання допомагати, а тому після здобутої освіти вчительки музики лише 2 роки пропрацювала за спеціальністю — навчала музики дітей, що перебували у відділенні для дітей з інвалідністю. Після цього прагнула реалізуватися у соціальній сфері: перейшла на посаду завідувачки відділення денного перебування у цьому ж закладі, потім повернулася до дитячого відділення — тепер уже завідувачкою.
24 лютого Альона зустріла на роботі. Ділиться, що відразу з початком повномасштабного вторгнення долучилася до гуманітарної діяльності: бувши на тодішній посаді, допомагала з розселенням ВПО, розміщенням постраждалих людей, налаштувала видачу гуманітарної допомоги. А далі зрозуміла, що прагне розвитку саме в гуманітарному напрямку — і зрештою опинилися в команді ГО «Дівчата».
«Я пам'ятаю, як у перший день люди бігли до магазинів, щоб закупити продукти — була паніка, загальна істерика. В цей час начальниця нашого відділу забрала дитину і виїхала за кордон. Тоді мені запропонували цю посаду. Треба було заспокоїти людей, щоб не було паніки — і я якраз була такою людиною, мала 10 років досвіду роботи загалом у кожному відділенні центру соціального обслуговування. Ми відразу облаштували пункти компактного проживання для ВПО. У нас проживали і короткочасно, і довгостроково. Знаю, що деякі люди й досі живуть в тих облаштованих нами місцях.
Ми тоді облаштовували місця, заохочували різні організації ремонтувати приміщення. Знаходили і посуд, і ліжка. Все, що потрібно було людям для того, щоб проживати. Ми самотужки і ремонти робили. Я пам'ятаю, працювала без вихідних».
Альона не планує виїжджати з рідного міста, хвилюється про свою сім’ю, але продовжує щодня працювати, бо зауважує, що людям стає дедалі важче триматися і дедалі більше людей потребують підтримки:
«Ми в Кам'янському загалом ці 3 роки війни проживали досить спокійно. Але й у нас бувають обстріли. Ось буквально кілька днів тому влучили у лікарню біля пологового будинку, і загинула вагітна дівчина. Є поранені і загиблі. Найбільше мені страшно за свою 12-річну доньку, якби могла, то її, мабуть, відправила б за кордон. А сама не планую нікуди переїжджати. У мене чоловік військовий, тож хочеться не просто бути вдома, а ще й бути ближче до нього, наскільки це можливо.
Військові по-своєму з війною борються. А ми як гуманітарні працівники з війною також по-своєму боремось. Я за два роки об'їздила пів Дніпропетровської області. І якщо на початку повномасштабної війни з 20 людей було 15-17 здорових, то зараз це може бути 3 людини. Вони починають зневірюватись в тому, що війна закінчиться, у всіх тяжкий психологічний стан. І це впливає на здоров’я. Є люди, які змогли з собою домовитись, вирішили проживати все, що раніше відкладали, зараз — ті стали сильнішими. Але більшості складно».
Однак Альона помітила й позитивні зміни. Наприклад, ставлення до ментального здоров’я. Якщо на початку 2022 року мало людей розуміли, навіщо звертатися по психологічну допомогу, чому це важливо, то зараз кількість запитів суттєво зросла. Вони хочуть отримати психологічну підтримку і для себе, і для дітей. Стигма щодо цього знизилася. І це велике досягнення для гуманітарної сфери.
Наостанок просимо жінку сказати, яке послання вона б хотіла передати людям, які все ще не наважуються звернутися по допомогу:
«Я б їм сказала про те, що їхнє щасливе життя можуть прожити тільки вони самі. І тільки вони самі знають, яке це щасливе життя. І якщо щодо вас відбувається насильство, ви не повинні про це мовчати. Ви повинні приходити до нас, і ми вам допоможемо, скеруємо, перенаправимо. Просто вислухаємо, якщо це вам потрібно. Дуже хочеться, щоб кожна людина прожила своє життя правильно та екологічно».
Допомога, яку надає кейс-менеджерка, та підготовка матеріалу стали можливими завдяки проєкту: «Посилення доступу та надання послуг для підтримки СРЗ та протидії ГЗН серед жінок і дівчат, які постраждали від конфлікту на Сході та Півдні України» спільно з міжнародною гуманітарною організацією CARE за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
#CAREUkraine #germanHumanitarianAssistance #GFFO
