Ті, хто вижив у блокаді Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення, часто називають її найстрашнішим періодом свого життя. Місто було швидко оточене, що призвело до повного відключення електро- та водопостачання, опалення, мобільного зв’язку, медичної допомоги та інших життєво необхідних комунікацій. Десятки тисяч містян змушені були рятуватися від бомбардувань у підвалах. Під обстрілами вони збирали дощову воду та топили сніг, намагаючись вижити.
Коли війна увірвалася в життя Андрія, йому було лише 12 років. Батько та дідусь загинули, а він залишився разом з сестрою і мамою, яка через хворобу потребувала догляду. В окупованому місті вони з родичами шукали воду, їжу, підтримували маму, яка з кожним днем втрачала сили без потрібних ліків. Щодня хлопець прокидався з єдиною думкою – як їм врятуватися.
Врешті-решт мамі та дітям вдалося вибратися з Маріуполя. На початку залишились у Ковелі, далі переїхали до Рівного. Перебуваючи у Ковелі старша донька переїхала до Голландії. Андрій і Наталія опинилися в чужому місті у вкрай важкому психологічному стані. Саме тоді вони дізналися про громадську організацію "Дівчата" та проєкт "Підтримка дітей та підлітків, постраждалих від війни в Україні", який реалізується за підтримки Kindernothilfe.
Організація допомогла родині з найнеобхіднішим: побутовою хімією, теплим одягом для Андрія. А на свята фахівчині підготували для хлопця новорічний подарунок, що став для нього символом турботи після пережитих втрат.
Юристки ГО "Дівчата" допомогли мамі Наталії отримати для Андрія статус “дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів”. Також Наталія отримала консультацію щодо можливостей працевлаштування, і з часом змогла знайти роботу, яка відповідала її стану здоров’я. Це повернуло жінці не лише фінансову стабільність, а й відчуття контролю над власним життям. Психологічна підтримка допомогла їй опрацювати пережитий стрес і втрати, знайти емоційну рівновагу та поступово повернути спокій у життя сім’ї.
Андрію знадобилося трохи більше часу, щоб адаптуватися. Хлопець відчував тривогу, перевантаження та втому, але водночас не усвідомлював, наскільки складний досвід їм довелося пережити. Цей досвід міг закріпити в Андрія переконання, що світ небезпечний, що він завжди має бути насторожі, що емоції – це те, що треба приховувати. Випробування, які випали на його долю, змусили його подорослішати передчасно, і без підтримки він міг залишитися у цьому стані – у постійному очікуванні небезпеки. Спочатку підліток мовчав на зустрічах, неохоче йшов на контакт. Але поступово почав відкриватися, відвідував заняття в просторі “Дівчата”, де міг звикнути до дітей і спілкування. Андрій почав користуватися телефоном, писати сестрі, і навіть, зробив перше селфі та надіслав його їй. Згодом він відчув у собі сили виходити з дому самостійно. Спершу – просто на короткі прогулянки, потім – на консультації до психологині. Поступово Андрій почав брати участь у групових заняттях, приєднався до екскурсії, зміг поділитися своїм досвідом у телепроєкті. Він також почав займатися плаванням, що допомогло йому виправити поставу та зняти напругу.
"Для Андрія було важливо знайти нові сенси: заняття спортом, творчість – усе, що допоможе побачити себе не лише через досвід втрат. Заняття у безпечному просторі допомагають опрацювати травматичний досвід і навчитися жити далі. Маленькі зміни, на кшталт першого самостійного виходу на прогулянку чи повідомлення сестрі після довгого мовчання, – це частина великого шляху до внутрішнього спокою", – зазначає психологиня, яка працювала з Андрієм.
На останній зустрічі з психологинею Андрій говорив багато. Він поділився своїми мріями: "Я хочу, щоб мама була щасливою. І я вірю, що ми ще можемо побудувати своє життя. Коли Маріуполь звільнять, я обов’язково покажу тобі свої улюблені місця". Його слова свідчать про важливі зміни – він почав бачити майбутнє, яке включає особистісний розвиток, емоційну близькість і прагнення до щастя. Проте, жити далі у Маріуполі хлопець не планує, але спогади вже не такі болючі.
Ця історія демонструє, що навіть коли дитина здається "сильною" і "справляється", всередині може залишатися глибока втома від відповідальності, яка не повинна була лягати на її плечі. Справжня стійкість – це не про те, щоб завжди витримувати удари долі, а про здатність відновлюватися і знаходити нові сенси. Діти, які пережили травматичні події, мають право на радість, легкість і майбутнє, у якому вони не просто пристосовуються до світу після втрат, а й сміливо його створюють.
